Мабуть, кожен з вас чув про гучні різдвяні гуляння на Західній Україні, з вертепом, піснями, гостинними і радісними людьми...
Так от, в Польщі все не так.
Почну з того, що різдво — найбільше масове свято в Польщі. Як новий рік у нас. Передує різдву так звана wigilia, вечеря перед різдвом. На різдво, а також у слідуючий за ним день (boxing day, від box — коробка з подарунком) оголошують загальнонаціональні вихідні аби люди мали можливість зібратись своїми сім’ями і як належить відсвяткувати.
В нашому офісі на ~200 людей від сили набралось би 2 десятки, але це не було чимось шокуючим, бо більша частина людей вже давно мала відпустки і офіс ставав пустішим поступово, на протязі, щонайменше, тижня. Скороченого дня нам ніхто не оголошував, але адмін-стафф та HR (усі — нейтіви) пропали кудись ще до 15:00.
Ми, як українські програмісти, які приходять на роботу близько 11, але люблять її так, що працюють до 9 вечора, насолоджувались процесом роботи. В якийсь момент хтось, здається, це був я (після пережитого шоку пам’ять мене почала підводити), сказав: «Треба ж сходити в магазин по продукти. Бо на різдво — вихідний, а сьогодні все закривається трохи раніше».
Фраза, як часто буває в розпалі робочого процесу не отримала миттєвої відповіді, а повисла десь в черзі на обробку кожного із присутніх у кімнаті. Через деякий час, коли мозковий бекграунд тред одного з програмістів дістався мого меседжа, в кімнаті прозвучала відповідь: «чуваки, Реал закрився 5 хвилин тому!».
На годиннику було чи-то 16:05, чи-то 17:05. Погода була хороша, повітря і небо незвичайно чистим (як для Кракова), здається, навіть за вікном було ще світло. Страшно тоді ще не було, проте, мигдалевидне тіло в моєму мозку видало сигнал тривоги і навіть спробувало спровокувати паніку. Мабуть, то був набутий в процесі еволюції рефлекс, ще з тих часів, коли на планеті був один континент, українці жили разом з европейцями без будь-яких кордонів і віз, і знали яку неочікувану х..ню можуть іноді викинути ці толерантні істоти. Результатом складного біохімічного процесу стала фраза: «У мене ж вдома пустий холодильник! Фак, що я буду їсти?», на що я миттєво отримав відповідь іншого наївного українця: «Не сси, ресторани працюють».
Задоволений такою відповіддю, я вирішив ще з годинкуподуркувати в офісіпопрацювати.
Отримавши денну порцію кодінгу та котиків на ютубі, ми з колегою вирішили навідатись у Stare Miasto та пошукати там який-небудь ресторанчик, що подає традиційні для святкової вечері страви. Як завжди, дістались найближчого автобусу (що ходив по спец-графіку святкового дня) і рушили у центр...
Думки про смачні гарячі вареники спровокували виділення шлункового соку, що загострило почуття голоду, тому я запропонував навідатись у Burger King, що в торговому центрі, а з поляками йти брататись на повний шлунок. Бо натще серце брататись не так весело.
І тут нас неочікувано настиг перший удар: зайшовши до приміщення вокзалу ми побачили... зачинений макдональдс. Ви коли-небудь бачили зачинений макдональдс? Не зачинений на нічний час. А повністю зачинений, навіть вивіска не світиться. Це, мабуть, важко собі уявити, але я вам чесно кажу — вимкнена вивіска з буквою m на тлі чорних вікон за якими лише пустота назавжди міняє людину.
Удар був настільки сильним, що ми навіть не змогли осягнути масштаб катастрофи. Скажу чесно, я ще наївно сподівався спробувати бургерів із бургер-кінга (ніколи не куштував, а тепер вже не знаю, чи доведеться).
Але надія в нас не згасла. Ми мужньо пережили недобрі погляди охоронців, чорні вітрини, темні зали і вимкнені, затягнуті жовтими смужками, ескалатори. Пробиваючи собі шлях через смог, дощ і сильні шквали, ми вперто прямували до Старого Міста.
Натхненний цим видовищем я кинувся до дверей! А, ні, це — вікно! Вхід там! Ні? Теж вікно!.. Як загнаний звір я метушився і кидався від однієї вітрини до іншої в пошуках ручки відкривання дверей, аж поки колега зі скорботою в голосі не мовив: «Тут немає ручки. У цьомі магазині — автоматичні двері. А значить, він теж зачинений».
Хто зна, що би я втіяв у цей момент, якби на допомогу, невідомо звідки, не прийшов брат-чєлавєк азіатської зовнішності. Побачивши мою агонію, цей сміливий хлопчина, ризикуючи навіть важко уявити чим, відділився від своєї групи, підбіг до мене і почав показувати кудись рукою, пояснюючи японо-корейсько-китайською англіською, що десь у тому напрямку є магазин. Він міг би пояснювати і китайською, і японською, і монгольською. Люди, що опинились у спільній біді, активізують третю сигнальну систему, де немає мовних бар’єрів, діалектів і акцентів, є лише співчуття і взаєморозуміння. Дякую, тобі, брате. Дожовуючи останню індюшачу сосиску, я думаю про тебе.
Щодуху ми кинулись у напрямку, вказаному незнайомцем. Живильною оазою у цих мертвих кам’яних джунглях виявився маленький магазинчик, де продавалось декілька видів м’ясних виробів, сирів, солодощів. Коли ми зайшли в середину, побачили чергу від прилавку до вхідних дверей — налякані, як і ми, туристи жадібно скуповували все, що поміщалось їм в рюкзаки. Були тут не тільки туристи, а й місцеві безхатьки, яких з-поміж достатку ковбас і сирів цікавили тільки алкогольні напої.
Після, здавалось, вічного стояння у черзі, ми скупили базовий набір виживання і вийшли з магазину. Нашими здобутками стали дві пачки сосисок, близько 200 гр молодої гауди, буханка хліба і шоколадка. На це можна жити щонайменше добу. Врятовані!
Ця маленька перемога додала нам впевненості, і широким кроком ми рушили у сторону головної площі аби побрататись, нарешті, із поляками і скуштувати вареників. Попереду — площа, позаду — магазин (більше відкритим ми його не бачили).
Далі буде...
Так от, в Польщі все не так.
Почну з того, що різдво — найбільше масове свято в Польщі. Як новий рік у нас. Передує різдву так звана wigilia, вечеря перед різдвом. На різдво, а також у слідуючий за ним день (boxing day, від box — коробка з подарунком) оголошують загальнонаціональні вихідні аби люди мали можливість зібратись своїми сім’ями і як належить відсвяткувати.
Свята вечеря/Wigilia
Вихідний в цей день не оголошують, проте всі установи працюють за графіком скороченого дня.В нашому офісі на ~200 людей від сили набралось би 2 десятки, але це не було чимось шокуючим, бо більша частина людей вже давно мала відпустки і офіс ставав пустішим поступово, на протязі, щонайменше, тижня. Скороченого дня нам ніхто не оголошував, але адмін-стафф та HR (усі — нейтіви) пропали кудись ще до 15:00.
Ми, як українські програмісти, які приходять на роботу близько 11, але люблять її так, що працюють до 9 вечора, насолоджувались процесом роботи. В якийсь момент хтось, здається, це був я (після пережитого шоку пам’ять мене почала підводити), сказав: «Треба ж сходити в магазин по продукти. Бо на різдво — вихідний, а сьогодні все закривається трохи раніше».
Фраза, як часто буває в розпалі робочого процесу не отримала миттєвої відповіді, а повисла десь в черзі на обробку кожного із присутніх у кімнаті. Через деякий час, коли мозковий бекграунд тред одного з програмістів дістався мого меседжа, в кімнаті прозвучала відповідь: «чуваки, Реал закрився 5 хвилин тому!».
На годиннику було чи-то 16:05, чи-то 17:05. Погода була хороша, повітря і небо незвичайно чистим (як для Кракова), здається, навіть за вікном було ще світло. Страшно тоді ще не було, проте, мигдалевидне тіло в моєму мозку видало сигнал тривоги і навіть спробувало спровокувати паніку. Мабуть, то був набутий в процесі еволюції рефлекс, ще з тих часів, коли на планеті був один континент, українці жили разом з европейцями без будь-яких кордонів і віз, і знали яку неочікувану х..ню можуть іноді викинути ці толерантні істоти. Результатом складного біохімічного процесу стала фраза: «У мене ж вдома пустий холодильник! Фак, що я буду їсти?», на що я миттєво отримав відповідь іншого наївного українця: «Не сси, ресторани працюють».
Задоволений такою відповіддю, я вирішив ще з годинку
Отримавши денну порцію кодінгу та котиків на ютубі, ми з колегою вирішили навідатись у Stare Miasto та пошукати там який-небудь ресторанчик, що подає традиційні для святкової вечері страви. Як завжди, дістались найближчого автобусу (що ходив по спец-графіку святкового дня) і рушили у центр...
Wigilia. Зомбі-апокаліпсис
Кінцевою зупинкою нашого автобусу був східний залізничного вокзал. Діставшись туди, ми мали через вокзал пройти до зали торгового центру Galeria Krakowska, а звідти — до центральної площі Rynek Głowny, де ми очікували побачити, як веселі поляки у приступі святкової гостинності братаються з туристами усіх національностей і частують їх пєроґамі (це наші вареники) з кислою капустою.Думки про смачні гарячі вареники спровокували виділення шлункового соку, що загострило почуття голоду, тому я запропонував навідатись у Burger King, що в торговому центрі, а з поляками йти брататись на повний шлунок. Бо натще серце брататись не так весело.
І тут нас неочікувано настиг перший удар: зайшовши до приміщення вокзалу ми побачили... зачинений макдональдс. Ви коли-небудь бачили зачинений макдональдс? Не зачинений на нічний час. А повністю зачинений, навіть вивіска не світиться. Це, мабуть, важко собі уявити, але я вам чесно кажу — вимкнена вивіска з буквою m на тлі чорних вікон за якими лише пустота назавжди міняє людину.
Удар був настільки сильним, що ми навіть не змогли осягнути масштаб катастрофи. Скажу чесно, я ще наївно сподівався спробувати бургерів із бургер-кінга (ніколи не куштував, а тепер вже не знаю, чи доведеться).
Але надія в нас не згасла. Ми мужньо пережили недобрі погляди охоронців, чорні вітрини, темні зали і вимкнені, затягнуті жовтими смужками, ескалатори. Пробиваючи собі шлях через смог, дощ і сильні шквали, ми вперто прямували до Старого Міста.
Wigilia. В логовищі зомбі
Старе Місто зустріло нас яскравими вивісками але пустими безлюдними вулицями. До цього часу я трохи оговтався і змобілізував усі наявні фізичні і розумові сили. Завдяки цьому в перші ж секунди помітив вивіску продуктового магазину Żabka. Яскравим світлом вітрин магазин зігрівав вулицю, здавалось, навіть смог і дощ відступають перед щільним потоком фотонів, що ллється з вікон, за якими гори різноманітних продуктів лежать на широких поличках.Натхненний цим видовищем я кинувся до дверей! А, ні, це — вікно! Вхід там! Ні? Теж вікно!.. Як загнаний звір я метушився і кидався від однієї вітрини до іншої в пошуках ручки відкривання дверей, аж поки колега зі скорботою в голосі не мовив: «Тут немає ручки. У цьомі магазині — автоматичні двері. А значить, він теж зачинений».
Хто зна, що би я втіяв у цей момент, якби на допомогу, невідомо звідки, не прийшов брат-чєлавєк азіатської зовнішності. Побачивши мою агонію, цей сміливий хлопчина, ризикуючи навіть важко уявити чим, відділився від своєї групи, підбіг до мене і почав показувати кудись рукою, пояснюючи японо-корейсько-китайською англіською, що десь у тому напрямку є магазин. Він міг би пояснювати і китайською, і японською, і монгольською. Люди, що опинились у спільній біді, активізують третю сигнальну систему, де немає мовних бар’єрів, діалектів і акцентів, є лише співчуття і взаєморозуміння. Дякую, тобі, брате. Дожовуючи останню індюшачу сосиску, я думаю про тебе.
Щодуху ми кинулись у напрямку, вказаному незнайомцем. Живильною оазою у цих мертвих кам’яних джунглях виявився маленький магазинчик, де продавалось декілька видів м’ясних виробів, сирів, солодощів. Коли ми зайшли в середину, побачили чергу від прилавку до вхідних дверей — налякані, як і ми, туристи жадібно скуповували все, що поміщалось їм в рюкзаки. Були тут не тільки туристи, а й місцеві безхатьки, яких з-поміж достатку ковбас і сирів цікавили тільки алкогольні напої.
Після, здавалось, вічного стояння у черзі, ми скупили базовий набір виживання і вийшли з магазину. Нашими здобутками стали дві пачки сосисок, близько 200 гр молодої гауди, буханка хліба і шоколадка. На це можна жити щонайменше добу. Врятовані!
Ця маленька перемога додала нам впевненості, і широким кроком ми рушили у сторону головної площі аби побрататись, нарешті, із поляками і скуштувати вареників. Попереду — площа, позаду — магазин (більше відкритим ми його не бачили).
Далі буде...
